Людина - вічний пілігрим.

Антонич.

****
На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

***

Ґаздинею буду
у ґражді серця свого.

Зґарда дукачами горло стисне
аби не хлипало жалісливо,
солоний розпач ковтаючи.

Чугайстра до господи
своєї запрошу -
най руки мені при боках тримає,
бо знову зірвуться
коням баским гриви чесати
і колючим волосом, наче дротом
до себе прив’яжуть.

Світку мій!
Падаю на коліна
і сиру землицю пускаю собі ув очі,
аби заліпила темною нічкою зір мій,
щоби не бачити, як виблискують зрадливо
щастя підкови, над порогами моїми розвішані.


________________________________
ҐАЗДИНЯ, - те ж саме, що господарка

ҐРАЖДА, - комплекс житлових будинків і господарських приміщень у гуцулів.

ЗҐАРДА, — архаїчна гуцульська шийна прикраса.

*****

Коли місяць-юнак
витинає серпом візерунки
на воротах осені.

Коли тепло старіє
і втікає від літа,
збираючи на своєму шляху
павутинки сонця.

Коли оголені віти
порожнього саду
серце твоє обіймають,
залишаючи після себе
подряпини слів.

Коли душа, наче рана,
а золоте листя віршів
лягає на неї цілющим зіллям -

огорни совість свою
габою жертви
і піснею заколисуй,
наступного літа
чекаючи.

*****

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

***

Сумніви,
мов Японії далекої воїни,
мечами самурайськими
у серці самотньому
бій вчинили.

Болю завдавали
домові своєму.

Тихо співала біва*
про сакури квіти,
що соком стиглої вишні
вимальовували візерунки
любові нерозділеної
на старому кімоно
учорашньої гейші.

*Біва — традиційний струнний музичний інструмент в Японії. Аналог української кобзи. Інколи називається «японською лютнею».

телеграма

Бути дощем.
Крапками і тире
написати
мокру телеграму
про те, що літери,
загорнені у пакунки слів,
чекають відправлення
на пошті буднів.

Що остання крапля парфумів
завмерла терпкою згадкою
на пульсі моєї артерії,
обіймаючи пахощами
пожовклі фото
чорно-білих
спогадів.

Розповісти,
що світ – це море,
а я у ньому
лише барвиста риба,
на гобелені
твого життя
виткана.

ЛИСТ

на склі вікна
напише листа
довгого як далечінь
і прозорого наче вода

про ритмічне безсоння
під монотонний шепіт
годинника

про два звуки
що заплуталися у гармонії
буднів
і снують один без одного
павутину мелодії

про відламане гілля любові
що відпускає паростки крил
крізь мертву кору

а потім
огорне листа
коштовною палітуркою
віконних рам
і втішатиметься сама
дивним фоліантом
пилом висушених сліз
притрушеним

весна минає

Так холодно і мокро. І весна минає.
Минає час.
Та не минаєш Ти,
самотню душу світлом обійнявши.

Без зайвого страждання й суєти
минає цвіт. І тільки де-не-де
принишкла зав"язь плоду,
тепла чекаючи, аби налитись соком
і осені у спадок передати
кінця початок.

Весна відходить холодно і мокро,
закутана в боа дощу. Лиш очі
зелено дивляться назустріч літу
і тихо плачуть, бо весна минає.

наче шовком

наче шовком
по тілу голому
візерунки малює
голос чорний
бруньки тиші
холодом пестить
теплом
лоно думки
вкриває
ворожить на
квітах бузкових
що медами спливають
шпаринки суму
наповнюючи
ласощами весняними

покуштуй зі мною

*********

"так дбаєшся за мене ти, як дикий вепр під левандійським кедром
за життєдайними коріннями улюблених плодів..."

Сонце Місяць

**** 


про тебе думаю
і проростаю
квітами ливанськими
в мовчанні знищуючи серце
і вдаючи
що весело шумить
ріка гіркого сумніву
я посміхаюся

а думка
рветься диким вепром
до плоду твого слова
із ароматом
солодкавого
горішка
кедра

*****

читай її
незнайомку що в руках тримаєш
вдивляйся зіницями у зміст
жадай її жіночності
прихованої у вигині строфи
роздягай її
вірш за віршем
повільно долаючи ґудзики слів
мов перепони на пишних шатах
відкрий для себе тіло її розуму
глибину чуттів виміряй думками
що птахами здіймаються
над неприступними брамами
райських садів
її величності
поезії

*****

Піти чи залишитися? Не знає день.
Колишучи в долонях світло світу,
до сну готує Сонця жовту кулю,
що в неба безмірі поволі гасне.

Мереживом тонким останній промінь
стікає густо по стіні холодній,
прозоро, в’язко медом омиває,
самотню діву, що тепла не знала.

Минає. Тихне. Гасне. Витікає
крізь пальці тінь імен забутих.
Вже більше не шукаю суті.
Мовчу і слухаю майбутнє,
складаючи думки в молитву
до неба сонного:

“Пошли любові справжньої...
Хоч крихту...”.

життя її було соняхом

життя її було соняхом
до неба здіймалося
сонцю пелюстки позичало
щоби могло воно
землю пестити
коли променів бракуватиме
насіння днів теребила
вилущувала зернинки
печаті цілунків ставила
духом почуттів живила
щедро словами поливаючи
а вони
розколисані музикою дня
у вірші запліталися

прокотилося сонце
канатом обрію
у темряві ночі втопилося
лушпиння днів
холодний вітер підхопив
у пустку розвіяв
а слова
мокро і солоно
потекли по її обличчю
на самотні пальці капаючи
віршами ненаписаними

а життя її було соняхом...

ховаємо любов

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у серці
але забуваємо
що серце є любові домом
де всі двері і вікна відчинені
де стіни співають пісню серцю
а воно на пальчиках легко танцює
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у головах
тоді всі запитують
чому на вулицях так багато
розквітлих тюльпанів бродить
очі їхні блищать як зорі Єгипту
а вуста червоні наче схід Сонця
і любові добре так

ховаємо любов
далі від ока людського
ховаємо у словах
закопуємо їх
у городах власних душ
тоді плодоносять віршами
висушені на шпильках думки
а мудрість всміхається ласкаво
і любові добре так

*****

я сон у човен тихо покладу
і хвилю відгорну руками
щоб утопити у глибинах моря
нічного марева печаль холодну

повиснуть мокро руки вздовж
німого тіла що забуло дотик
густою фарбою стікатиме по них
змертвіла синява води морської

заплаче вечір заголосить вітер
і я сльозами сумно заридаю
щоби наповнити велику хвилю
яка нарешті сон важкий утопить

і стане тихо і сухим камінням
заблиснуть очі спокоєм порожнім
самотня чайка зазирне у вічі
німим питанням — ти тепер щаслива?

сорок морок

                                                          "плаче дівчинка_зима. їй на вигляд сорок"
                                                                                                   С. Татчин

Прилетіли сороки,
приблизно – сорок.
СорокА морОками
голову оплутали
зимі-дівчині.
Аж розплакалася...
Бо на вигляд
сорок
і
думок сорок
про те,
що дорога до літа стелиться,
що тепло льоди топить,
що тіло її тане разом зі снігом,
що день стає довшим за самотність,
що жовтий колір не личить,
а чорного
сорока відтінків уже не нарахує
....................................

Порозганяла сорок.
Думки перелічуючи,
морОки порозплутувала.
На вигляд не зважаючи,
весні руку подала.
Сороковим вирієм
усміхнулася і -
полетіла
зима-дівчина,
з душею
за двадцять.



*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "А я у гай ходила"

я світло тобі дарую

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую


***ілстрація до вірша робота Ольги Кваші "Сонце"

несерйозне

Жовте око
солодко гріє
холодний фіолет
моєї блузки.

Оксамитовим
поглядом
лоскоче
кутики
моїх
вуст,

а вони,
розтанувши,
злітають
догори,
обриваючи
нитки тягарів -
дарунок сумного
П’єро.

Сміюся,
бо хочу бути ним,
жовтим оком.
А може бабою?
Ні, не скіфською.
Хочу бути
жовтою бабою КУЛЬ -
кульБАБОЮ...

Вона і Він

Вона і Він...
На відстані руки
поглядами мовчать...

Вона -
на безіменний палець
ніжність нанизує,
білої смуги
пустку вкриваючи,
сльозами сміючись,
мріє.

Він -
сліди Її на себе міряє,
самотності квітку
зігріти хоче,
до ніг тягарі сумніву
прив’язує,
словами жонглюючи,
мріє.

Вона і Він.
На відстані руки...
Кожен про своє -
мріють.

житіє літа

Напишу
житіє літа мого і літ.

Покочуся
з високого горба
клубочком спогаду,
намотаю на думку
трави аромат,
що з дитинства
довгою ниткою тягнеться.

Бджіл наслідуючи,
буду смакувати
солодкий нектар,
у китицях
конюшини захований,
і до мака червоного
всміхатимусь,
на повіках сонця
теплий тягар
відчуваючи.

Забуду про час,
заховаю його
до порожньої пляшки
і закоркую до вечора
що ароматом
житньої цілушки пахне
 ----------------------------

***  ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Літо з житієм" 

*****

прислухаючись до тиші,
що між горнятками
зі мною у хованки бавиться,
готую вечерю.

слова
непрошеними голубами
опускаються на плечі
і гудуть про своє,
а може про те,
що моїм не буде,
а віршем станеться.

не знають, туркотливі,
що сьогодні не метафорами,
а зіллям Провансу
страва запахне,
цибуля пропече очі
і до столу подам
вечерю,
сльозами моїми
приправлену.

#####

сповідаєшся
четвертій
стіні,
вдивляючись
у глухий кут
спокути.

з порожнім
серцем
воскресіння
душі
чекаєш.

елегія зустрічі

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

*****

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок із сонцем.

*****

Чуєш,
як звучить велика пустка
у якій живемо?
Вона співає нам
пісню про час,
якого не можемо втримати
ніколи,
ніяк,
нічим.

Живемо у небутті,
заповнюючи його
галасом,
неспокоєм,
сумнівом
і солоними
від сліз запитаннями
коли,
чому,
для чого?

А може
спробувати
врятуватися від цього,
сховавши голову
у зірковий пил
і заснути?
Бачити сни, більші
за Всесвіт
і зрозуміти цю пустку,
щоб разом з нею
тихим голосом
пісню її снувати

про
звільнення від страждання,
від непотрібної любові,
від болю у серці,
від слів порожніх,
часом наміряних.

*****

ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати

******

Чи знаєш
який вигляд має долоня
на рентгенівському знімку?
Вона схожа на крило,
що згубило пір"я,
а з ним
здатість до лету.

Мої долоні
які вміли зігріти у холод
обгортаючи теплом,
щоку твою неголену,
опали додолу втомлено
і
спочинку просять.

Руки мої
знають біль безсилля.
Переплелися пальцями,
мов два птахи налякані,
за крила тримаючись,
щоб
до тебе не летіти.

загублена

я стала старшою ще на один спогад
закопаю його
у лютневий сніг
що анемічно хоче
рипнути морозом
і
розтанути до наступної зими
забувши про власну
смерть

я стала старшою ще на один вірш
написане мною
малює стежку від і до
віддаляючи початок від кінця
на одне слово
на два
на строфу
наближаючи
кінець до початку

гублюся в часі
та сказано жити
не день
не два
не рік
вічність

і посміхатися
усмішкою Джоконди

довгі квіти

довгі квіти
як довгі
ночі
порожні
без сну
пахнуть
незнаним
краєм
солодко

довгі квіти
як ноги
бузька
самотні
одна
без одної
на даху
старої
хати
потрісканої

довгі квіти
сохнуть
маківками
донизу
вдивляючись
у землю
порожню
де померло
коріння
їхнє
відрізане

смак ночі

нам смакуватиме сьогодні ніч
бо місяць
світить білою тарілкою

позичу її у нього
бажаннями розмалюю
і на вечерю тобі подам
помаранчу
міцно цедрою обтягнуту

вона
квіткою відкриється
соковиту душу
перед тобою оголюючи

ти
будеш смакувати жовтуваті
краплини півдня
що до твоїх уст
пристати хочуть
мов кораблі
чуттєвої гавані
шукаючи

а я
торкнуся їх
і понесу своїм устам
помаранчеву звістку
про те
що ця ніч
смаку повна

сонцем наповнений

цей затінок сонцем наповнений
нагадує тишу якою мовчиш
до мене

сушу на дощі своє волосся
що мокрими пасмами прилягає до скронь
а бачу сонце

воно стікає по мені
кольоровими клаптиками
з яких пошию картату ковдру
аби теплом вкритися
і нового дня чекати

занурю у нього руки по лікті
прийдешнього зачерпну повні пригорщі
голос свій напою
і промовлю

що

ти
сонцем
наповнений...

МРІЯ

"Я вибухнула. Вигоріла. Кратер.
Я попелище. Ані сліз. Ні зла."
Софія Кримовська

*********

Душа моя
була деревом
з кроною широкою
і листям соковитим.
На ній птиці гніздилися
у почуттях купаючись.
На вітрі крила сушили,
сонцем себе зігріваючи.
Райські пісні співали,
туркотливо неспокій
заколисуючи.
У вирій летіли
і поверталися,
поживи
у мене
шукаючи...

Згоріло все.

Лиш зола тліє,
про картоплину мріючи.

Може хоч її зігріє...

**********

Якщо Бог існує -
піду до Нього у гості
за друга слово
замовити.

Може потраплю на трапезу,
що небесами пахне,
а може
просто посидимо вдвох
і помовчимо музикою
думок.

Голуби пухнастих хмар
тріпотітимуть над нами.
А ми будемо пити
з порожніх
кухлів
свячену воду
і спраги не знатимемо.
З порожніх тарілок
будемо їсти
хліб і рибу
і голод
не буде нас боліти.
А моє слово про друга
прозвучить
молитвою.

Я знаю,
що Бог
може розуміти мову,
написану нотами спогадів,
загублених поміж
відрізками часу,
у яких зникли
його флейта,
моя пісня,
її танець,
наші
долі.

Я знаю,
Він чує,
як той, за кого прошу,
м’яко вимовляючи
жіноче ім’я “Нінья”*,
тихо підтверджує
в ніч
Твоє існування
іспанською.
І не дає сльозі упасти
на скельце своїх
окулярів.



* Нінья Пасторі - іспанська співачка

КАРМЕН

Кармен,
затиснувши у зубах
багряну троянду,
сидить на ліжку
і плаче,
розгризаючи до крові
пелюстки
своєї свободи.

Важкі кульчики
прислухаються до
шепоту вуст
її.

Кармен,
взявши у руки
голову,
вдивляється
у пустку вечора
що гримить
кастаньєтами
у ритмі фламенко.

Повіки, опадаючи
тягарем гордості,
тихо гаснуть
на очах
її.

Кармен
бровою зламаною,
ніби блискавкою,
перекреслила ніч.
І поплила
мецо-сопрановою
тугою у вічність.

Поперек пустого
ліжка.
затихла пісня
її.

день по нотах

ДОкором
дивиться
ранок на мене,
у сну лабіринт
заплутану.

РЕквізити дня,
подорожі чекаючи,
морозом пахнуть,
наче свіжовипрана постіль,
у бабині куфри
поскладана.

МІряю час,
додаю й віднімаю
сподівання,
математики життя
навчаючись
даремне.

ФАлдами,
одна за одною,
опадають додолу
важкі хвилі
обов’язків,
у передчутті зустрічі
зникаючи.

СОльною партією
закінчиться
пісня дня
для двох
написана.

ЛЯчно вулицями
пробіжить вечір,
нічного спокою
шукаючи.

СІм нот
колисково
у лабіринті сну
мене
заплутають
до ранку.

**********

Не прошу нічого.
Лиш дрібку
запаху твого,
щоб у ладанку
покласти
і
на шиї носити.

Амулетом моїм
не буде,
лиш спогадом...
Сухою незабудкою
між сторінками
нашої книги
покладеною.

Тільки б ярмом
не стала....

гостина

Вростаю
у дні свої спокоєм
і
страву готую -
відстані
годувати

Вони дивляться
на мене диким лісом,
дихають пусткою здобичі
і
голодним звіром
стогнуть,
поживи шукаючи.

Кілометрами наміряю
потрави гарячої,
у ночви виллю,
стану на порозі,
тричі свисну,
віддалі
на гостину
скликаючи.

Їжте гості.
Їжте.

Тільки мене не гризіть.

ліричність

моя ліричність не опала
з останнім
листям
осені

захована між гіллям
шепотіла корінню:
бережи соки
бо
пори року
повернуться
тільки-но замішу
тісто на жайворонків
щоб
весну зустріти

*****

Боже...
чому Ти не створив мене
подібною до
каменя?

Тоді до мук
була би
твердою,
а під натиском
ніжності,
кришилася на порох
і летіла...

Боже мого болю...

Оксамитовим
подихом вистели
пусте гніздо мого серця.
Так легко,
щоб не прим’яти крил
блакитного птаха
бо
йому ще
за щастям летіти.

така зима

зима така
аж холодно димам
летіти

тримаються
за комини хвостами
й
натягненими
струнами
тремтять
прозоро
видихаючи в повітря
згорілі
миті
затишку

зими такої
замерзають зорі
і дзвонять синім льодом
нам у душу

впустіть погрітися

боса любов

підніматися щаблями
звуку і кольору
на стріху спогадів
жадібно смакуючи вустами
замерзлу бурульку
радості

любуватися самотністю
вищою за міст
що руками обіймає небо...

а любов моя
йтиме по снігу
боса

гарячими кроками
виміряє стежку до тебе

слідами мокрими
візерунки намалює

роздоріжжя доріг
замкне у коло

щоб повернувся

самотність удвох

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

безсоння

на оргáні подвір’я дому мого
вітер знову заграв свій нічний хорал
побудив картини
що чорними павуками на стінах повисли
розчесав хвою на прибраній ялинці
аж зелень помолоділа
зашурхотів спасівським зіллям
щоб не спало
щоб оберігало
розбудив
похиленого
на жовтизну гуцульського глека
дідуха
не спи дідугане
бо
завтра тобі до пивниці

завіяв білою піною небо
а воно осіло на мене
прозорою завісою
щоб
простору не бачити
і не летіти
услід за вітром

і
не грати хоралів
не будити картин
не чесати хвою
не шурхотіти зіллям
не будити дідуха
не розвіювати піну
сну
засну
сплю
.....

тужать за розмовою слова…

тужать за розмовою слова
сиротливо туляться одне до одного
і мовчать

залишаються тільки спогади

обкутати ними закоцюблі плечі
немов барвистою хусткою
з буковинським візерунком
і грітися
перебираючи пальцями кольори
у пошуку теплого подиху
нової весни

розтанути

потекти потічком поміж конваліями
поснулими від зимна
і
прожебоніти
кілька слів
про те
що

тужать за розмовою слова…

***********

ти
їхатимеш здалеку
я стану при дорозі
повним колодязем
щоб
напився мене
розкину віти
рясною яблунею
аби
скуштував мене
вимережу радістю стежку
до дому мого
хочеш -
смійся з мене
а я
намащу душу
трунками запашними
словами зрозумілими
щоб
сп’янів від мене
і
замкнув у колі рук своїх

не вирватись...

зірка

троє царів
постукали
у мої двері

зірку шукали

я хотіла
залишити її собі
щоб
завжди знати дорогу
а вона
благала не розпинати
її променів

царі пішли

їхні долоні
світилися моєю надією

слухаючи Чечилію Бартоллі

Голос б"ється об скроні,
блудить струнами серця,
душу бере в долоні,
дихає теплим скерцо.

Вже не лякає тиша,
ніч заплітає звуки
в коси. І тихо дишать
доторком ніжні руки.

Тембром повитий розум
змістом поснить до завтра.
Легкість твого аріозо -
вічної музики мантра.

подяка

заслоню фіранку старого року
замерзлі грона моїх мрій
заглядатимуть у вікно
а я складатиму
подячну пісню життю
бо воно
дало мені очі
коли розплющую їх
можу відрізнити
чорне від білого
і побачити зорі
а у натовпі чоловіка
якого кохаю

дякую життю за те
що дало ходу
моїм втомленим ногам
ними пройду міста і моря
гори
пустелі
рівнини
і через Твою вулицю
і через подвір’я Твоє
і через життя Твоє

подякую життю за сміх і плач
бо вони
це
радість і сум
дві матерії
які творять мою пісню

і ваш спів який є тим самим співом

і спів усіх який є співом моїм