*****

хочу писати про тебе
малювати строфи
вигнуті
як твої вії
з-під яких сміючись
дивишся
на мою безпорадність

прагну писати про тебе
ім"я твоє
змішати зі зорями
і на нотному стані неба
мелодію днів минулих
у пісню нового дня
заплутати

буду писати про тебе
слухати серце
що перечить
вустам
і зникати як крапля дощу
на осінній долоні ночі

*****

плаваєш
у твердих водах
потойбіччя екрану
ховаєш свій голос
у телефонній трубці
а я питати хочу
чи буде цього літа
весна дворічної давності

питати хочу
і не питаю

бо не чуєш
бо ще не час
відкрити слух
і чути
як мовлю до тебе
що
можу чекати віки
аби перед тим
як до раю потрапити
ще раз зустріти тебе
на цій землі грішній

і не мовлю до тебе
бо не чуєш
бо не час

це ж добре
вік не вмирати
у чеканні душу гартуючи
білої ночі
до місяця промовляти
випрошуючи
зорі промінчик
на світлу долю
бо ж краще у вірі
століття жити
аніж в один день
сухою кульбабою
без віри
померти

бабині тенета

час
відведений на осінь
так швидко мине
що не втигнеш
наловити
бабиного
літа
і
наплести хусток
аби взимку
ховати під ними
яблука від морозу

а як бути ранетові
без бабиних тенет?

*****

вже час
перейту цю пристрасть убрід
не шукати мостів
що із тіл береги творять

загубити човни
а із весел розкласти ватру
аби не згубився той
хто боїться
у вічі любові
глянути

*****

у байдужому місті
де манекени сліпими грудьми
вдивляються у ніч
самотній чоловік
на пероні згорілого двірця
листа читав

“прийди на перон... прошу...”

невідомо ким
коли написані
літери обгорілих слів
крутилися у повітрі
клаптиками сірого снігу
і мовчки осідали
на обвуглене табло часу

"прийди на перон... прошу..."

не пам’ятав уже
як кинув до її ніг
букет блискавок
як витанцьовувала по них
дрібними па
вдаючи що не пече
сама ж бо
кликала його листом

“прийди на перон... прошу...”

у байдужому місті
чоловік самотній
згоріло читав манекенам
сліпого листа
про спалену ріку
якої уже
ні їй
ні йому
не перейти

усупереч

простягають корінь до кореня
зв"язатися хочуть
мов коней двоє
дні наші

б"ють копитами у пустку
у пастку ступають
і вчорашніми покосами плачуть
коні днів наших

обмотуємо їх коралями
будні прикрашаючи
а вони
вперто груди напинають
розривають стукотом пута
строкату мелодію проминання творячи

рвуться акорди
музики гамір стихає
а у тиші розквітлій
напружені руки коріння
зв"язатися хочуть
ошалілим коням
усупереч

б"ють копитами
простягають корінь до кореня
б"ють копитами
дні

пора матіоли

коли настане пора матіоли
прийде час ув очі тобі поглянути

не обдуриш дотиком
не обведеш навколо пальця
не засмієш мого голосу

а будеш
через вікно прочинене
рахувати зо мною
китиці дрібного фіолету
меди раннього літа вдихати
і слухати як дзвенять
насипані з подолу ночі
роси

коли настане пора матіоли
прийде час ув очі тобі поглянути

не шукатиму форми
не гризтиму душу
не краятиму серце

а буду
тихо снувати павутину
суму білого
запахами матіоли
вкриватися
з цвіркунами про вічне
розмовляючи

бо

коли настане пора матіоли
прийде час
настане вечір
запахнуть меди
задзвенять роси
заговорять цвіркуни
тільки ти мовчатимеш
у моїх долонях очі ховаючи

інфінітивно

безконечна дія
тебе чекати

місячним променем
вимальовувати вуста
на останній сторінці сну
закривати книжку ночі
і жити день

у горнятку кави топити
плин часу
замішувати ложечкою
вир думок
і ковтати вічність
спрагло припадаючи
до зимної порцеляни

пити те що було
а що буде
залишити на дні
і гущею кавовою
ворожити завтра

подивитися вслід
лінивому голубові
що не хоче листів носити
і спогадом затуркотіти

викричати свій страх
у порожню вулицю
і
зачинити дня браму
перепливаючи
у наступний акт
безконечної дії

тебечекання

я прийду

запроси у свою білу зиму
бо моя чорна

снігові хмари
не чіпаються за мій дах
бо він почервонілими очима
у небо дивиться

під ним дві ластівки
у вирій дорогу забули
а на комині замерзає лелека
крилами обгорнувшись

запроси у свою білу зиму
і я піду

легкокрилими ногами
шляхи до тебе прокладаючи
у вуста свої пісню вкладу
щоб німувала зустрічі очікуючи

пересіяні спогади
у торбу полотняну поскладаю
живитися ними буду
аж шляхи мої чорні закінчаться

запроси у свою білу зиму
і я прийду

була зима

сьогодні була зима
затиснені морозом
легені міста
на видиху
стрімко опадали
додолу
старими вуличками
так
як опадають
пониклі рамена
стиглої жінки
що сухими квітами
пахне

сьогодні була зима
а я позичила собі дім
і відсутністю твоєю
витерла мокрі сліди
торішнім снігом
залишені

***

різдвяними долонями долі
розбігаються у різні боки шляхи
мене шукати

а я тут
на безіменний палець нанизана
виблискую вчорашнім спокоєм
солодко пахну кутею
вертеп нового дня
зустрічаючи

осінь-перукарка

Вже зовсім скоро
осінь натомиться
зачіски деревам
вигадувати.

Літові просто,
бо дрібні кучерики листя
усеньке літо живуть собі на кронах,
ранішніми росами притрушені.
А зелені пасма гілок,
сонячними променями міцно налаковані,
легко укладаються у барокові фризури
епохи Людовіка.

Осінь вигадує.
Бо той, хто голий -
на вигадку багатий:
заплітає колючі віти у коси,
павутинами міцно зв’язує.
Гілля, вперто пручаючись,
вистрілює догори
і чорними пазурами
небові очі дряпає.

А воно борониться -
на очі окуляри накладає
і, протираючи скельця,
посипає гілля снігом,
одягаючи дерева у
смиренні шапки,
по-доброму шурхотить
вустами-хмарами:
“Не будете чесані
аж до весни...”

******

Коли втому поділити на два -
можна отримати тишу.
Вона на повіки спадає
сонним спокоєм
і словом колисковим
шепоче.

Пахне тиша матіолою
з бабусиної грядки.
І, вкрита ковдрою
літнього вечора,
тане медовою краплею
у молоці дурману сновидінь.

Шумить тиша морем
у загубленій мушлі.
Піднесеш її до вуха
і чуєш, як мовчить
одинока втома,
на двох не поділена.

життям жонглюючи

Клоуне усміхнений,
запалюєш кільця моїх бажань,
і жонглюєш ними
у вигаданих тобою напрямках.

Відходиш, не чекаючи овацій,
залишаючи мені трохи ніжності
і павутину сивого диму,
що має обриси твого обличчя.

Той фіміам одурманює мій мозок
і я пишу вірші
так, наче роздаю цілунки.
А потім мовчу до тебе посмішкою,
знаючи, що завтра вона втече від мене.

Побіжить собі світом,
веселіших кутиків вуст шукаючи,
зникне за небокраєм сонця заходом.
А я –
перемовчу осінь,
перенімую зиму.

А на весну зажебоню віршами,
жонглючи кільцями своїх бажань,
у напрямках,
наодинці з собою
вигаданих.

*****

Тіло любові помирає,
а душа припадає біля нього,
з останніх сил голосячи:

“Знаю твої стрімкі коридори,
знаю звідки приходить втома,
які м”язи напружує сміх.
Пам’ятаю смак сліз твоїх,
схожих до запаху крові...
Не покидай мене.

Я знаю звідки прилітають думки
і звивають гнізда мрій у твоїй голові.
Я пам’ятаю, як ти плакало з розпачу
і як застигало у розкоші.
Згадай, як швидко рухалися пальці твої
мелодією ніжності на скронях весни посивілої,
а сьогодні лежать занімілі,
першим снігом осені притрушені...
Не покидай мене...

Не покидай мене...
Не поки... дай..
Не... поки...
Не...”