цей сніг втомився

цей сніг
втомився танути у грудні

йому б наміткою полежати
отак
на пустці днів холодних
аж до часу
коли весна волого очі привідкриє
бо
снігу снігове -
зігріти
зимном
землю
пробачивши теплу
непроханий
візит

читаючи шеклі

пересуваюся канатом життя
і
обережно жонглюю думками
складаючи їх у запитання

чому
вперті яблука
не хочуть падати у небо
і ставати
запашними плодами
впевненості
що
не минає

чому
трагічний кінець
початку
стає продовженням
світлого тривання
у просторі
твоїх
рук

чому
порозвішувані
на павутинках днів
сльози
не висихають
а протяжно бринять
забутою на покосі
косою

чому
Різдво з роками
сивіє

чому
неправильно
поставлені
запитання
залишаються
без
правильно
сформульованої
відповіді

чому...

Замша

знову зроблю корекцію сну
мусить бути не так як завше
одурманює млосно дрімку мою
тіла твого замша

у цю ніч не до сну сонним снам моїм
колискова звучить інакше
в партитурі поплутала ноти всі
тіла твого замша

***

одного дня
насмілюєшся померти
очевидно
над твоїм вибором
зарегоче
найближчий ближній
спинившись неподалік
твого ще живого
тіла

позбудешся
речей
бо для чого
тримати при собі
зайвий тягар
коли й без нього
летиш донизу
гарматним ядром

забудеш думати
позбудешся цієї залежності
від розуму
о! він знає
що завжди може
тебе зупинити
перед отим
невідомим
відомим

напишеш тестамент
для порожніх мрій
а може ілюзій
поцілуєш у вуста
самоту
посмієшся з неї
кинувши через плече
байдуже
“бувай, сестро”

звільнишся від усього

підеш уперед

і повернешся

бо

щоразу коли насмілюєшся померти
повертаєшся до життя

***

жінки
не танцюють аркана
вони арканізують життя
хапаючись
за рукави
чоловічих сорочок
коли відцентрова сила
викидає їх
з життєвого кола

вони
безкрило
втискають голови
у слабкі плечі
і
примружують очі
щоб у круговерті танцю
не погубити поснулих бісиків
що
загойдані байдужою увагою
розімлілими
мріями
акордеонно-пристрасно
малюють
танго
далекої
Аргентини

***

у темряві
побачиш
ти
красу вогню
яким згориш
складаючи
подячну
оду
смерті

бо

лиш вона
посріблена
сльозами
втрат
людських
є
тихим свідченням
чарівності
життя

***

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

***

як вигадати
слово,
щоб стало воно
тихою
рапсодією
щастя,
увінчаного розуміння
взором?
щоб зазвучало
пристрасно акордом,
у суголоссі
з нотами
твого мовчання,
любий?

як володіти
думкою?
вона до тебе
лине,
немов
метелик
білий
в кригу ночі,
шукаючи вогню
бажання
в просторі
примхливо-ніжних
рук
твоїх
ліанних.


я хочу щастя...
прагну
опасти
інеєм
на сумніву
печаль вологу,
щоб заясніла
вона
усміхом
повернення
у
вчора.

Різдвяне

Терпкою хвоєю ударить в ніздрі,
І зорі цитрусом розсипле вечір,
Зависне ніжність краплею в повітрі,
Не впавши снігом на самотні плечі.

Душа протяжно схлипне колядою,
Заниє спогад в серці тужно дзвоном.
Різдво звучить медовою ходою
У всьому світі знову пахне домом.

*********

клубочком у горлі
несказане слово
кусок динаміту
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам*янілий

ковтнути б клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі