потроху зникаєш

вітром крізь крону

осіннього дерева

десь там летиш

там

де не буде тебе

і мене

і нікого не буде

ніколи

не знаю це осінь

зв`язує наші думки

і туманом сідає

на очі

в кутиках зору

спалахує світлом

чи може

плаче на кроні

корони моєї

самотнє гніздо

твого дому

без тебе

думаєш легко

чотири ці осені жити

так ніби літо

і так наче вирій

не буде для мене рятунком

од вечорів

що приходять за дня

і минають навіки

відстань руки

не здолавши

у вчора

все від початку

повторюю знову і знову

нишком зітхаючи

гасну

втихаю

змовкаю

і ненароком

тулю до грудей

мов дитину

загорнену в смуток

тобі лиш призначену

ніжність