день по нотах

ДОкором
дивиться
ранок на мене,
у сну лабіринт
заплутану.

РЕквізити дня,
подорожі чекаючи,
морозом пахнуть,
наче свіжовипрана постіль,
у бабині куфри
поскладана.

МІряю час,
додаю й віднімаю
сподівання,
математики життя
навчаючись
даремне.

ФАлдами,
одна за одною,
опадають додолу
важкі хвилі
обов’язків,
у передчутті зустрічі
зникаючи.

СОльною партією
закінчиться
пісня дня
для двох
написана.

ЛЯчно вулицями
пробіжить вечір,
нічного спокою
шукаючи.

СІм нот
колисково
у лабіринті сну
мене
заплутають
до ранку.

**********

Не прошу нічого.
Лиш дрібку
запаху твого,
щоб у ладанку
покласти
і
на шиї носити.

Амулетом моїм
не буде,
лиш спогадом...
Сухою незабудкою
між сторінками
нашої книги
покладеною.

Тільки б ярмом
не стала....

гостина

Вростаю
у дні свої спокоєм
і
страву готую -
відстані
годувати

Вони дивляться
на мене диким лісом,
дихають пусткою здобичі
і
голодним звіром
стогнуть,
поживи шукаючи.

Кілометрами наміряю
потрави гарячої,
у ночви виллю,
стану на порозі,
тричі свисну,
віддалі
на гостину
скликаючи.

Їжте гості.
Їжте.

Тільки мене не гризіть.

ліричність

моя ліричність не опала
з останнім
листям
осені

захована між гіллям
шепотіла корінню:
бережи соки
бо
пори року
повернуться
тільки-но замішу
тісто на жайворонків
щоб
весну зустріти

*****

Боже...
чому Ти не створив мене
подібною до
каменя?

Тоді до мук
була би
твердою,
а під натиском
ніжності,
кришилася на порох
і летіла...

Боже мого болю...

Оксамитовим
подихом вистели
пусте гніздо мого серця.
Так легко,
щоб не прим’яти крил
блакитного птаха
бо
йому ще
за щастям летіти.

така зима

зима така
аж холодно димам
летіти

тримаються
за комини хвостами
й
натягненими
струнами
тремтять
прозоро
видихаючи в повітря
згорілі
миті
затишку

зими такої
замерзають зорі
і дзвонять синім льодом
нам у душу

впустіть погрітися

боса любов

підніматися щаблями
звуку і кольору
на стріху спогадів
жадібно смакуючи вустами
замерзлу бурульку
радості

любуватися самотністю
вищою за міст
що руками обіймає небо...

а любов моя
йтиме по снігу
боса

гарячими кроками
виміряє стежку до тебе

слідами мокрими
візерунки намалює

роздоріжжя доріг
замкне у коло

щоб повернувся

самотність удвох

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

безсоння

на оргáні подвір’я дому мого
вітер знову заграв свій нічний хорал
побудив картини
що чорними павуками на стінах повисли
розчесав хвою на прибраній ялинці
аж зелень помолоділа
зашурхотів спасівським зіллям
щоб не спало
щоб оберігало
розбудив
похиленого
на жовтизну гуцульського глека
дідуха
не спи дідугане
бо
завтра тобі до пивниці

завіяв білою піною небо
а воно осіло на мене
прозорою завісою
щоб
простору не бачити
і не летіти
услід за вітром

і
не грати хоралів
не будити картин
не чесати хвою
не шурхотіти зіллям
не будити дідуха
не розвіювати піну
сну
засну
сплю
.....

тужать за розмовою слова…

тужать за розмовою слова
сиротливо туляться одне до одного
і мовчать

залишаються тільки спогади

обкутати ними закоцюблі плечі
немов барвистою хусткою
з буковинським візерунком
і грітися
перебираючи пальцями кольори
у пошуку теплого подиху
нової весни

розтанути

потекти потічком поміж конваліями
поснулими від зимна
і
прожебоніти
кілька слів
про те
що

тужать за розмовою слова…

***********

ти
їхатимеш здалеку
я стану при дорозі
повним колодязем
щоб
напився мене
розкину віти
рясною яблунею
аби
скуштував мене
вимережу радістю стежку
до дому мого
хочеш -
смійся з мене
а я
намащу душу
трунками запашними
словами зрозумілими
щоб
сп’янів від мене
і
замкнув у колі рук своїх

не вирватись...

зірка

троє царів
постукали
у мої двері

зірку шукали

я хотіла
залишити її собі
щоб
завжди знати дорогу
а вона
благала не розпинати
її променів

царі пішли

їхні долоні
світилися моєю надією

слухаючи Чечилію Бартоллі

Голос б"ється об скроні,
блудить струнами серця,
душу бере в долоні,
дихає теплим скерцо.

Вже не лякає тиша,
ніч заплітає звуки
в коси. І тихо дишать
доторком ніжні руки.

Тембром повитий розум
змістом поснить до завтра.
Легкість твого аріозо -
вічної музики мантра.

подяка

заслоню фіранку старого року
замерзлі грона моїх мрій
заглядатимуть у вікно
а я складатиму
подячну пісню життю
бо воно
дало мені очі
коли розплющую їх
можу відрізнити
чорне від білого
і побачити зорі
а у натовпі чоловіка
якого кохаю

дякую життю за те
що дало ходу
моїм втомленим ногам
ними пройду міста і моря
гори
пустелі
рівнини
і через Твою вулицю
і через подвір’я Твоє
і через життя Твоє

подякую життю за сміх і плач
бо вони
це
радість і сум
дві матерії
які творять мою пісню

і ваш спів який є тим самим співом

і спів усіх який є співом моїм