***
зникаю у своєму дивному світі
повіривши словам
бо хтось колись мені сказав – ти диво
ди
во
шукаю того дива
мадручючи гостинцями власного серця
хочу ковтнути води
во
ди
з твого непостійного джерела
шукаючи причини щоб жити життя
а воно зникає наче далекий овид
о
вид
чи просто небокрай
що осипається додолу порожніми реченнями
і мінливими настроями твого “я”
небо
край
краю небо навпіл чітким розчерком слова
і дивлюся на схід нового сонця
мого сонця
мого дива
мене
***
Ти такий терпеливий до мене ,
Ніжний, добрий та незрадливий.
Заглядаю тобі у очі:
В них гуркочуть осінні зливи
Скільки раз піднімалась в небо,
Опускаючись знову на землю,
Посміхалася сумно і кволо,
Роздираючи душу об терня.
Ти мовчиш, не тривожиш словом
тишу серця мого німого,
А воно промовляє болем
в порожнечу, де пусто й голо.
Дай почути твій голос тихий!
Хай розлиються ріки ночі!
Любий мій, нескінченно милий,
Пане мій, знов до тебе хочу...
***
літера до літери
думка до думки
зав’язується слово моє у плід
сушу його на сонці
наче в’язанку білих грибів
і нанизую на нитку речень
не ставлячи крапок і ком
вдихаю п’янкий аромат
словесної сушениці
не чекаю Різдва
щоб приготувати з неї
смачну страву
споживаю уже
пригощаю інших
стає смішно і легко
бо знаходжу врешті те
що роками ховалося -
музику смутку
зміст життя
гармонію існування
зав’язується слово моє у плід
а я зав’язуюся у слово...
***
вмитися першою весняною зливою
зачерпнути долонями пахучої дощівки
і хлюпнути отверезінням собі в обличчя
добре...
після цього майже священного омовіння
вилискувати соковито-зеленим змістом
і пізнавати суть тривання всесвіту
добре...
вибухнути молодим пагоном
простягнути до сонця свою душу
і затріпотіти на весняному вітрі вільховим цвітом
добре...
бавитися власним настроєм
жонглювати мелодійними словами
вслухатися у гуркотливу музику весни
і знову летіти...
радіти...
жити...
весна.
у Русові...
Така будь, бесідо моя!
В. Стефаник
запах свіжозораного чорнозему збентежив мою пам"ять
дивлюся у повиту безлистими тополями далечінь
і відчуваю як родяться у моєму єстві дивні амбіції
огортаючи своєю проникливістю мій розум
завмирають думки біля рядочка ненадрукованих слів
що проросли могутніми черешнями твоїх діл
напоєні правдою і болючим співчуттям
справжні свідки німого болю і мовчазної туги
вона чесала своє волосся і запитувала про любов у горішка
а ти бачив лиш важкий камінний хрест на далекому горбі
і майстерно перебирав струни свого величного слова
видобуваючи з людського життя оголену пісню правди
