Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.
Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.
А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.
Немає коментарів:
Дописати коментар