цей сніг втомився

цей сніг
втомився танути у грудні

йому б наміткою полежати
отак
на пустці днів холодних
аж до часу
коли весна волого очі привідкриє
бо
снігу снігове -
зігріти
зимном
землю
пробачивши теплу
непроханий
візит

читаючи шеклі

пересуваюся канатом життя
і
обережно жонглюю думками
складаючи їх у запитання

чому
вперті яблука
не хочуть падати у небо
і ставати
запашними плодами
впевненості
що
не минає

чому
трагічний кінець
початку
стає продовженням
світлого тривання
у просторі
твоїх
рук

чому
порозвішувані
на павутинках днів
сльози
не висихають
а протяжно бринять
забутою на покосі
косою

чому
Різдво з роками
сивіє

чому
неправильно
поставлені
запитання
залишаються
без
правильно
сформульованої
відповіді

чому...

Замша

знову зроблю корекцію сну
мусить бути не так як завше
одурманює млосно дрімку мою
тіла твого замша

у цю ніч не до сну сонним снам моїм
колискова звучить інакше
в партитурі поплутала ноти всі
тіла твого замша

***

одного дня
насмілюєшся померти
очевидно
над твоїм вибором
зарегоче
найближчий ближній
спинившись неподалік
твого ще живого
тіла

позбудешся
речей
бо для чого
тримати при собі
зайвий тягар
коли й без нього
летиш донизу
гарматним ядром

забудеш думати
позбудешся цієї залежності
від розуму
о! він знає
що завжди може
тебе зупинити
перед отим
невідомим
відомим

напишеш тестамент
для порожніх мрій
а може ілюзій
поцілуєш у вуста
самоту
посмієшся з неї
кинувши через плече
байдуже
“бувай, сестро”

звільнишся від усього

підеш уперед

і повернешся

бо

щоразу коли насмілюєшся померти
повертаєшся до життя

***

жінки
не танцюють аркана
вони арканізують життя
хапаючись
за рукави
чоловічих сорочок
коли відцентрова сила
викидає їх
з життєвого кола

вони
безкрило
втискають голови
у слабкі плечі
і
примружують очі
щоб у круговерті танцю
не погубити поснулих бісиків
що
загойдані байдужою увагою
розімлілими
мріями
акордеонно-пристрасно
малюють
танго
далекої
Аргентини

***

у темряві
побачиш
ти
красу вогню
яким згориш
складаючи
подячну
оду
смерті

бо

лиш вона
посріблена
сльозами
втрат
людських
є
тихим свідченням
чарівності
життя

***

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

***

як вигадати
слово,
щоб стало воно
тихою
рапсодією
щастя,
увінчаного розуміння
взором?
щоб зазвучало
пристрасно акордом,
у суголоссі
з нотами
твого мовчання,
любий?

як володіти
думкою?
вона до тебе
лине,
немов
метелик
білий
в кригу ночі,
шукаючи вогню
бажання
в просторі
примхливо-ніжних
рук
твоїх
ліанних.


я хочу щастя...
прагну
опасти
інеєм
на сумніву
печаль вологу,
щоб заясніла
вона
усміхом
повернення
у
вчора.

Різдвяне

Терпкою хвоєю ударить в ніздрі,
І зорі цитрусом розсипле вечір,
Зависне ніжність краплею в повітрі,
Не впавши снігом на самотні плечі.

Душа протяжно схлипне колядою,
Заниє спогад в серці тужно дзвоном.
Різдво звучить медовою ходою
У всьому світі знову пахне домом.

*********

клубочком у горлі
несказане слово
кусок динаміту
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам*янілий

ковтнути б клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

***
Перемовчу своє "але",
Переболю твоє "навпроти",
Куточком усміх упаде
І зазвучать печалі ноти.

Сторуких буднів німота
Прикриє подивом мовчання,
А тиша довга, як сльота,
Наповнить мудрістю чекання.

Не поскладаються слова
У рамки, створені не нами.
Для вічності, що промина,
Душа напише епіграми.

Спогад

-------
втомлене сонце
серпнево
хилить
кульбабову голову
до барвистої гойдалки
спогадів
змащую
зеленкою
побиті коліна
моєї душі
і
перетворююся
на маленьку
дівчинку
вона примружує очі
намагаючись
розгледіти
крізь павутину вій
обриси далекого літа
що солодко звучить
дзвонами грушок
бринить
схованими
у сірникові коробки
джмелями
і
млосно
пахне
цинамоном

з-за кам’яної гори літ
тужливим сопрано
вилітають голуби
пісні мого дитинства

дерева меншають
тіло огортає
павутинка тепла

повертаюся...

ergo sum

є
я
до себе
рухаюся вперед
туди де мене не було
щоб уже ніколи не йти
вкриваюся страхом
над моїми думками
що печально висять
і молоком вогких туманів
шаленим танцем дощу
мучить мене
заплаканий листопад
і шукаю двері у літо
огортаюся білою пусткою
Я просто стікаю болем


Я просто стікаю болем
огортаюся білою пусткою
і шукаю двері у літо
а заплаканий листопад
мучить мене
шаленим танцем дощу
і молоком вогких туманів
що печально висять
над моїми думками
вкриваюся страхом
щоб уже ніколи не йти
туди де мене не було
рухаюся вперед
до себе
я
є

Для Христі

***
У невідомому майбутньому
Шукайте радість в незабутньому.
Хапайте миті послідовності
В нудній непроханій дорослості.

Живіть життя один для одного,
Дивуйтесь дивом невідомого,
Хваліться мудрістю щоденною,
Хай тиша буде небуденною.

Хай буде “люблено” і “кохано”,
Хай буде “чекано” і “прохано”,
Хай все життя бринить, мов музика
Для неї твориться акустика...

Сьогодні...

***

По-філософськи, просто так, по-мудрому,
Діалектично-правильно довершена,
Стою собі серед юрби опудалом -
До мінімуму суть моя применшена.

Зліпила собі казочку, як прихисток,
Уявний світ малюю в підсвідомості.
Тавром на серце ліг печальний відбиток,
Душа шукає стану невагомості.

***

В горнятку спить зелений чай з мелісою,
У кошичку зефір лежить неторканий.
Щось сховане за радості кулісою,
Вогонь в серцях палає неприборканий.

Мереживом зітхання вечір витканий,
Хтось стукає у стіни, наче з розпачу.
І місяць-князь, здивовано-розхристаний,
Вдивляється в зіниці аж до несхочу.

У сни приходять з"яви - я милуюся
Уяви власної творіннями прозорими.
Що сніг у жовтні - зовсім не дивуюся:
Розв"язую рівняння з невідомими.

***

Ця дорога - моя, ця дорога проста -
Знов пливуть за вікном незнайомі міста.
А я мчу в нікуди... А там далі - печаль
Роз'їдає тихцем мого серця емаль.

Відчуваю у сні дотик ніжний руки.
Десь незримо пливуть кілометри-роки.
Зазвучить в телефон баритонне “алло”
І минеться печаль, мов її й не було.

Осіннє
-------

Плачеться, коли радість,
Пишеться, коли сум...
Осінь приносить кволість
Наших сердець і дум.

Липне листок багряний
Тулиться до сльози
Дивний, чужий, незнаний -
Прошу Тебе, прийди.

Рук Твоїх ніжна ласка
Дотик і тихий жаль,
А на обличчі маска...
Осінь снує печаль.

***

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

***

Не треба слів - лиш музика і дотик...
Бринить душа тоненькою струною.
Свої думки я поскладаю в ноти -
Хай заспіває потім хтось зі мною.

Хай хтось зі мною думає і мріє,
Радіє дням нанизаним на вічність.
І яблуками небо хай засіє,
Бо все що є в нас - це лиш часу плинність.

Хай хтось зуміє так, як я сміятись
З чиєїсь фрази, зроненої в тишу.
Не хочу сліз, я вчуся не боятись,
Невпевненість в минулому залишу.

Розквітне мить, окриляться бажання,
Мелодію гітара прошепоче...
І знаєш... я втомилась від змагання...
Я просто так... Твоєю бути хочу..

:o*)

Це я – суцільний неформат думок і вчинків
Суцвіттям слів вкриваю шлях, не ставлю лінків.

Я знову тут, де світ бринить сонливим блюзом,
І знову душу віддаю примхливим музам.

У буднях слів шукаю сенс для порятунку
З Тобою я ковтну сповна п"янкого трунку.

Далеких зір німу печаль я розумію...
Я хочу бути... просто - бути... я зумію...

***

буває так що нізвідки
невідомо як і для чого
почуєш голос
що нагадуватиме тобі
твій
візьмеш його 
обережно в долоні
і піднесеш до вуха
щоб краще чути зміст слів
тихих
він проникне у тебе
і заговорить своєю 
ласкавою мовою
відкриє приспану істину
чуєш?
як бринить одинока сльоза
протяжним звуком самотності
і давньою піснею
того далекого літа
якого 
ніколи
не
було

***

зникаю у своєму дивному світі
повіривши словам
бо хтось колись мені сказав – ти диво
ди
во
шукаю того дива
мадручючи гостинцями власного серця
хочу ковтнути води
во
ди
з твого непостійного джерела
шукаючи причини щоб жити життя
а воно зникає наче далекий овид
о
вид
чи просто небокрай
що осипається додолу порожніми реченнями
і мінливими настроями твого “я”
небо
край
краю небо навпіл чітким розчерком слова
і дивлюся на схід нового сонця
мого сонця
мого дива
мене

***

Ти такий терпеливий до мене ,
Ніжний, добрий та незрадливий.
Заглядаю тобі у очі:
В них гуркочуть осінні зливи
Скільки раз піднімалась в небо,
Опускаючись знову на землю,
Посміхалася сумно і кволо,
Роздираючи душу об терня.
Ти мовчиш, не тривожиш словом
тишу серця мого німого,
А воно промовляє болем
в порожнечу, де пусто й голо.
Дай почути твій голос тихий!
Хай розлиються ріки ночі!
Любий мій, нескінченно милий,
Пане мій, знов до тебе хочу...

***

літера до літери
думка до думки
зав’язується слово моє у плід
сушу його на сонці
наче в’язанку білих грибів
і нанизую на нитку речень
не ставлячи крапок і ком
вдихаю п’янкий аромат
словесної сушениці
не чекаю Різдва
щоб приготувати з неї
смачну страву
споживаю уже
пригощаю інших
стає смішно і легко
бо знаходжу врешті те
що роками ховалося -
музику смутку
зміст життя
гармонію існування
зав’язується слово моє у плід
а я зав’язуюся у слово...

***

вмитися першою весняною зливою

зачерпнути долонями пахучої дощівки

і хлюпнути отверезінням собі в обличчя

добре...

після цього майже священного омовіння

вилискувати соковито-зеленим змістом

і пізнавати суть тривання всесвіту

добре...

вибухнути молодим пагоном

простягнути до сонця свою душу

і затріпотіти на весняному вітрі вільховим цвітом

добре...

бавитися власним настроєм

жонглювати мелодійними словами

вслухатися у гуркотливу музику весни

і знову летіти...

радіти...

жити...

весна.

у Русові...

                                            Така будь, бесідо моя!
                                             В. Стефаник


запах свіжозораного чорнозему збентежив мою пам"ять
дивлюся у повиту безлистими тополями далечінь
і відчуваю як родяться у моєму єстві дивні амбіції
огортаючи своєю проникливістю мій розум

завмирають думки біля рядочка ненадрукованих слів
що проросли могутніми черешнями твоїх діл
напоєні правдою і болючим співчуттям
справжні свідки німого болю і мовчазної туги

вона чесала своє волосся і запитувала про любов у горішка
а ти бачив лиш важкий камінний хрест на далекому горбі
і майстерно перебирав струни свого величного слова
видобуваючи з людського життя оголену пісню правди

***
мрію бути невидимою істотою,
безтілесним легким сотворінням - 
з порожнечею у пласкому тілі
і з набубнявілою від почуттів душею.
вливатися у твої думки,
змінюючи їхнє русло
у вигаданому мною напрямку.
збирати їх нерозвинені пуп”янки 
у прозорий серпанок ілюзій,
наче грушки-дички у поділ спідниці.
буду гріти твої думки на свої прозорих грудях,
наповнюючи змістовним теплом їхню суть.

мрію бути невидимою істотою..
просто так...
для себе...
для тебе...
для...

***

чим є твоє мовчання

можливо - це спогад
що бринить вчорашнім днем
і пахне ранковою кавою
твого пробудження

можливо – це пустка
якої не можна оминути
після шаленства поглядів
і відвертості слів

можливо – це музика
якої ми ніколи не чули
бо її ще ніхто
не написав

а
може
це
мудрість

***

Перемовчить, переболить образа,
Розтане в серці березневий сніг,
І слів твоїх оманлива відраза
Росою сліз впаде мені до ніг.

Сльозо моя, дитя моє, прокинься!
Згаси вогонь, ім"я якому сміх,
Заручена із розпачем, пролийся
Дощем рясним на бруд мирських утіх.

Де світлий розум, де душа співає,
Де барви снів вливаються у день,
Нехай десь там сльоза моя засяє
Правдивим скарбом, піснею пісень.

***

слова
вилітають із твоїх вуст
їдкими осами правди
яку творить 
твій зранений розум
а я чую тільки
міжрядковий зміст
дивної ніжності
вона проливається на мене 
гострими цівками болю
барабанить 
по старій дахівці
прокладаючи собі шлях
до мого здичавілого серця
всупереч очевидному
вкриваю себе 
білим саваном спокою
і стаю сном
який пахне 
невицілуваними цілунками
доторкається до мене
пеленою сивого диму 
і звучить тобою

***

гулко
чітко
швидко
б"ється серце 

йду
біжу
лечу
спішу до тебе 

жовто
тепло
літньо
світить сонце

відкрива 
свої обійми
небо 

банальна рима не лягає на папір
душа співає прозою верлібрів

***

у конверті
сплетеному з чорних гілок
зимового дерева
одна добра людина 
прислала мені птаха
його великі очі
світилися спрагою пустелі
пальцями-пір"їнами
обвислих крил
він тримався 
за чорні прутики своєї тюрми
щоб не впасти
бо коли довго не літаєш
втрачаєш здатність
твердо стояти на двох
у дзьобі птах тримав
клаптик паперу
ця біла невідомість
проросла у моїй душі
німим знаком запитання
що там?
простягнула руку 
розгорнула
у пошуку відповіді папір
біле молоко
невидимого чорнила
промовило до мене
голосом підсвідомості

це не птах

це я

***

на плечі мого міста
легким серпанком філософії
ароматної кави
спадає п”янкий вечір
запалюючи теплі вогні
у вікнах прадавніх кам”яниць
обплетені
павутиною історії старі мури
дихають на людей
сюжетами доль
кадрами німого кіно
пожовклими фотографіями
заворожуючи уяву
солодкою ностальгією часу
тужливий голос
проникливого саксофону
збуджує уяву... 
відродитися 
для ночі на Руській
віднайти 
затишок на Староєврейській
десь біля Домінікан
зустріти свою любов
і дійшовши до Гасової Лампи 
зрозуміти, що це твоя доля.... 

***

Сама собі ліплю
келію смутку
лелію мокру весну
у своєму серці
звідкись
чуттєва французька
вливається у мої вуха
картавою мелодією
розтікається 
по тілу тугою патокою
позбавляючи руху
тільки думка
пульсує і мучить
шмагає батогом по очах
і кричить: “плач!”
ця затяжна зима
витікає потоками
з моїх очей
прокладаючи 
дві чорні дороги
одна до тебе
друга до мене
блукаємо
шукаємо
віддаляємося 
наближуємося
чекаємо
  а може?
  ні?
  так! 
 

*** 

на спицях буднів
сплету тобі життя
з пухнастих ниток
власних почуттів
кожна 
зроблена мною петля
буде досконалим
завершенням думки
що пройде важкий шлях 
від мого розуму
через серце до рук
і там ввіллється у 
м"яку нитку
що стане полотном
твого майбутнього
взором слугуватимуть
мої думки і молитви
промені любові
освітять той 
шлях що мудрі звуть
життєвою мандрівкою
коли закінчу роботу
подарую тобі
створене мною
диво переплетень
і химерних візерунків
запитаєш 
звідки я взяла
стільки ниток...
не зізнаюся у цьому
ніколи
бо
щоб сплести тобі життя
я потай розплела
своє 

*** 

Ти будеш 
барвистою стрічкою
яку я вплету сьогодні 
у свою косу
вдень вона лежатиме 
у мене на плечах
і я носитиму її радісно
щоб усі бачили
мій скарб і заздрили
а вночі 
я перекладатиму її на груди
і зачарована 
Твоїми пестощами
засинатиму
до завтра... 
 

***

шукаю змісту там
де чорний пісок стікає
шпаринками байдужості
у невідоме
зусилля марні...
живу до завтра
розмальовуючи день
кольоровими клаптиками
імпресіонізму
незабаром вони стануть
барвистими латками 
моєї надії
розкладу на безмежному столі
поодинокі уламки
цілісного полотна
і сотворю з них крила
щоб врешті полетіти
не боюся
не хочу
не зможу
упасти й розбитися
краще піднімуся високо до сонця
і згорю наче Ікар
торкнувшись його гарячих променів
веселкою картатих крил

буду щаслива 

***

стою...
на сороковому поверсі
свого земного життя
що проминає
оперлася...
на поручні балкону
і дивлюся донизу
чи далеко летіти
хочу...
зрозуміти свій страх
перед польотом
у невідоме відоме
сную...
мов мудрий павук
нитки білого суму
поволі опускаючи їх додолу
думаю...
а може це коси
посивілої царівни
яка чекає дива 

                                                               

Хочу бути арфою

 "....кожен нерв зроблю струною, сам я арфою зроблюcь."  Олександр Олесь   

Хочу бути арфою...
дзвеніти мелодіями,
виблискувати силуетом,
відчувати на собі натхненні руки
музиканта... 

Хочу бути арфою...
проникати дзвоном струн,
наче сизим димом
у всі щілини Твоєї душі
і одурманювати Твій
розум...  

Хочу бути арфою...
дивувати світ прозорим звуком,
цілувати струнами Твої пальці,
що витягують дивні звуки
з оголених нервів 
моєї душі 

Хочу бути арфою....  

***

Не хочу проминути...
минають темний провулок
щоб не затягнув бува
своїми вогкими
моторошними обіймами
у пастку ночі
минає невблаганний час
ти хапаєшся за нього
наче за драбинку на шнурках
а вона вислизає з твоїх рук
слизькою змією втрат
минають далекі силуети
дерев і хат за брудним
вікном швидкого поїзда
і ти відчуваєш дивне
задоволення від того
що це не твої обриси
розмиті швидкістю
зникли назавжди
Хочу бути тим, 
що не минає...

малюнок на склі 

...читаю колір...
вдивляюся 
мокрим від сліз
серцем
у нанесені легким
штрихом
лінії твоєї долі
...бракує барви...
...твій пензлик безсилий...
зачаровано 
повільно
витягаю 
із розтопленої
гіркої смоли буднів
руку
і занурюю пальці
у кольоровий акрил
не мого життя
осмисленим рухом
кладу на скло
їхні різнобарвні
відбитки
малюю
прадавню легенду
горю 
у жертовному вогні
...відьма...