Людина - вічний пілігрим.

Антонич.

****
На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

***

Ґаздинею буду
у ґражді серця свого.

Зґарда дукачами горло стисне
аби не хлипало жалісливо,
солоний розпач ковтаючи.

Чугайстра до господи
своєї запрошу -
най руки мені при боках тримає,
бо знову зірвуться
коням баским гриви чесати
і колючим волосом, наче дротом
до себе прив’яжуть.

Світку мій!
Падаю на коліна
і сиру землицю пускаю собі ув очі,
аби заліпила темною нічкою зір мій,
щоби не бачити, як виблискують зрадливо
щастя підкови, над порогами моїми розвішані.


________________________________
ҐАЗДИНЯ, - те ж саме, що господарка

ҐРАЖДА, - комплекс житлових будинків і господарських приміщень у гуцулів.

ЗҐАРДА, — архаїчна гуцульська шийна прикраса.

*****

Коли місяць-юнак
витинає серпом візерунки
на воротах осені.

Коли тепло старіє
і втікає від літа,
збираючи на своєму шляху
павутинки сонця.

Коли оголені віти
порожнього саду
серце твоє обіймають,
залишаючи після себе
подряпини слів.

Коли душа, наче рана,
а золоте листя віршів
лягає на неї цілющим зіллям -

огорни совість свою
габою жертви
і піснею заколисуй,
наступного літа
чекаючи.

*****

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

***

Сумніви,
мов Японії далекої воїни,
мечами самурайськими
у серці самотньому
бій вчинили.

Болю завдавали
домові своєму.

Тихо співала біва*
про сакури квіти,
що соком стиглої вишні
вимальовували візерунки
любові нерозділеної
на старому кімоно
учорашньої гейші.

*Біва — традиційний струнний музичний інструмент в Японії. Аналог української кобзи. Інколи називається «японською лютнею».

телеграма

Бути дощем.
Крапками і тире
написати
мокру телеграму
про те, що літери,
загорнені у пакунки слів,
чекають відправлення
на пошті буднів.

Що остання крапля парфумів
завмерла терпкою згадкою
на пульсі моєї артерії,
обіймаючи пахощами
пожовклі фото
чорно-білих
спогадів.

Розповісти,
що світ – це море,
а я у ньому
лише барвиста риба,
на гобелені
твого життя
виткана.

ЛИСТ

на склі вікна
напише листа
довгого як далечінь
і прозорого наче вода

про ритмічне безсоння
під монотонний шепіт
годинника

про два звуки
що заплуталися у гармонії
буднів
і снують один без одного
павутину мелодії

про відламане гілля любові
що відпускає паростки крил
крізь мертву кору

а потім
огорне листа
коштовною палітуркою
віконних рам
і втішатиметься сама
дивним фоліантом
пилом висушених сліз
притрушеним

весна минає

Так холодно і мокро. І весна минає.
Минає час.
Та не минаєш Ти,
самотню душу світлом обійнявши.

Без зайвого страждання й суєти
минає цвіт. І тільки де-не-де
принишкла зав"язь плоду,
тепла чекаючи, аби налитись соком
і осені у спадок передати
кінця початок.

Весна відходить холодно і мокро,
закутана в боа дощу. Лиш очі
зелено дивляться назустріч літу
і тихо плачуть, бо весна минає.

наче шовком

наче шовком
по тілу голому
візерунки малює
голос чорний
бруньки тиші
холодом пестить
теплом
лоно думки
вкриває
ворожить на
квітах бузкових
що медами спливають
шпаринки суму
наповнюючи
ласощами весняними

покуштуй зі мною

*********

"так дбаєшся за мене ти, як дикий вепр під левандійським кедром
за життєдайними коріннями улюблених плодів..."

Сонце Місяць

**** 


про тебе думаю
і проростаю
квітами ливанськими
в мовчанні знищуючи серце
і вдаючи
що весело шумить
ріка гіркого сумніву
я посміхаюся

а думка
рветься диким вепром
до плоду твого слова
із ароматом
солодкавого
горішка
кедра

*****

читай її
незнайомку що в руках тримаєш
вдивляйся зіницями у зміст
жадай її жіночності
прихованої у вигині строфи
роздягай її
вірш за віршем
повільно долаючи ґудзики слів
мов перепони на пишних шатах
відкрий для себе тіло її розуму
глибину чуттів виміряй думками
що птахами здіймаються
над неприступними брамами
райських садів
її величності
поезії