я світло тобі дарую

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую


***ілстрація до вірша робота Ольги Кваші "Сонце"

несерйозне

Жовте око
солодко гріє
холодний фіолет
моєї блузки.

Оксамитовим
поглядом
лоскоче
кутики
моїх
вуст,

а вони,
розтанувши,
злітають
догори,
обриваючи
нитки тягарів -
дарунок сумного
П’єро.

Сміюся,
бо хочу бути ним,
жовтим оком.
А може бабою?
Ні, не скіфською.
Хочу бути
жовтою бабою КУЛЬ -
кульБАБОЮ...

Вона і Він

Вона і Він...
На відстані руки
поглядами мовчать...

Вона -
на безіменний палець
ніжність нанизує,
білої смуги
пустку вкриваючи,
сльозами сміючись,
мріє.

Він -
сліди Її на себе міряє,
самотності квітку
зігріти хоче,
до ніг тягарі сумніву
прив’язує,
словами жонглюючи,
мріє.

Вона і Він.
На відстані руки...
Кожен про своє -
мріють.

житіє літа

Напишу
житіє літа мого і літ.

Покочуся
з високого горба
клубочком спогаду,
намотаю на думку
трави аромат,
що з дитинства
довгою ниткою тягнеться.

Бджіл наслідуючи,
буду смакувати
солодкий нектар,
у китицях
конюшини захований,
і до мака червоного
всміхатимусь,
на повіках сонця
теплий тягар
відчуваючи.

Забуду про час,
заховаю його
до порожньої пляшки
і закоркую до вечора
що ароматом
житньої цілушки пахне
 ----------------------------

***  ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Літо з житієм" 

*****

прислухаючись до тиші,
що між горнятками
зі мною у хованки бавиться,
готую вечерю.

слова
непрошеними голубами
опускаються на плечі
і гудуть про своє,
а може про те,
що моїм не буде,
а віршем станеться.

не знають, туркотливі,
що сьогодні не метафорами,
а зіллям Провансу
страва запахне,
цибуля пропече очі
і до столу подам
вечерю,
сльозами моїми
приправлену.

#####

сповідаєшся
четвертій
стіні,
вдивляючись
у глухий кут
спокути.

з порожнім
серцем
воскресіння
душі
чекаєш.

елегія зустрічі

Одягне сукню
з білих цикламен,
притулить обличчя
до холодної шиби,
і буде чекати
коли прийде той,
хто вміє малювати
на її плечі
безконечник
ніжності.

Він прийде.
Вип’є з її вуст
таємницю чекання,
на вічність помножену.
До грудей притулиться,
заховавшись
від доріг
непройдених
у просторому
домі серця її.

А потім
дивитимуться удвох
на осиротілий
кущ цикламеновий,
прощанням
обійнявшись.

*****

Зустріти весну у тугому сповитку бруньки.
Боятися вкотре розквітнути назустріч...
Вкритися рясними плодами,
що ароматами ніжності
до скронь тулитися будуть.
А потім знову опасти додолу
сухою тінню минулої величі,
осені землю теплом
своїм вкривши.

І знову

зустріти весну,
поділивши на двох
сніданок із сонцем.

*****

Чуєш,
як звучить велика пустка
у якій живемо?
Вона співає нам
пісню про час,
якого не можемо втримати
ніколи,
ніяк,
нічим.

Живемо у небутті,
заповнюючи його
галасом,
неспокоєм,
сумнівом
і солоними
від сліз запитаннями
коли,
чому,
для чого?

А може
спробувати
врятуватися від цього,
сховавши голову
у зірковий пил
і заснути?
Бачити сни, більші
за Всесвіт
і зрозуміти цю пустку,
щоб разом з нею
тихим голосом
пісню її снувати

про
звільнення від страждання,
від непотрібної любові,
від болю у серці,
від слів порожніх,
часом наміряних.

*****

ніколи не відкривай вікон
бо
у чотирьох стінах
затихає вітер
червону троянду
у вуста
цілуючи

ніколи не складай віршів
бо
у словах почуття
силу втрачають
тебе від
туги
звільняючи

не пиши собі листів
бо
померлі
не вміють
читати